чиста політика експертний клуб, чиста політика експертний клуб, чиста політика експертний клуб, чиста політика експертний клуб, чиста політи

Сказати, що професор Олександр Коваленко є директором Інститу­ту Історії, етнології І правознавства ім. О. Лазаревського Чернігів­ського педуніверситету їм. Т. Шевченка — ще далеко не все сказа­ти. Адже пін очолює Чернігівський сектор Інституту української архівографії та джерелознавства ім. М. Грушевського НАН України, співробіт­ники якого розшукують в архівах, музеях та бібліотеках і готують до видання писемні пам'ятки та історичні документи.

Він — голова обласного осередку Національної спілки краєзнавців України, однієї з найпотужніших у країні; ось уже понад тридцять років є почесним президентом клубу «Краєзнавець» при обласній бібліотеці їм. В. Короленка; один Із фундаторів відродження видав­ництва *Сіверянська думка», а нині — науковий керівник проекту з відроджен­ня давнього Любеча. А ще він — заслужений працівник освіти України, наго­роджений трьома орденами «За заслуги як кажуть колегам, повний кавалер.

Ми ж почали розмову з ним про його батька, який довгий час працював у редакції газети «Деснян­ська правда».

Справді, мій батько Борис Івано­вич був журналістом. Я добре пам'ятаю і кабінети, й коридори старої «Деснянки» на площі тоді ще імені Куйбишева, бать­кових колег» яких у переважній більшості вже немає з нами. Я бував там із дитин­ства, особливо запам'яталися новорічні ялинки. Та і спогади про стару друкарню імені Кірова живуть у пам'яті. Адже бать­ко, як і всі його колеги, часто був нічним черговим, я ж приносив йому маленького «сидорчука» й залишався там. Ме­ні було цікаво, як робиться газета, зо­крема, як на лінотипі відбивають її ряд­ки, а то і просто ходити по цехах. Влас­не, в мене залишилося таке відчуття, що «Деснянська правда» — то велика роди­на людей, які один одного добре знали і один до одного добре ставились.

У батька було цікаве життя. Він за­кінчив Чернігівський учительський ін­ститут, а потім здобув освіту в Харків­ському педагогічному інституті, де осво­їв спеціальність суспільствознавця й іс­торика. Відтак він дуже гарно орієнту­вався в багатьох питаннях і проблемах, які виходили далеко за межі гуманітаристики. Кохався в літературі, а та вели­ка бібліотека, яка тепер є в моїй родині, значною мірою зібрана ним. Пам'ятаю: ввечері, коли в сім'ї вже розходилися — хто спати, хто до телевізора, він завжди знаходив час щось прочитати. Це було традицією буквально до останніх тижнів його життя. I цю любов до книги й мені певною мірою передав.

Олександре, ти вважаєш сво­єю малою батьківщиною село Редьківку нинішнього Ріпкинського райо­ну, бо там народився батько?..

Ні, звідти був дід. А батько наро­дився в Сімферополі. Але тільки тому, що туди закинула військова служба мо­го діда. А походив він справді з Редьківки — нині нещасливого села в контексті Чорнобиля І його переселення на нове місце. Дід же, маючи початкову освіту, дослужився під час Першої світової вій­ни до підпрапорщика — була така поса­да в радянській армії, І займався забезпе­ченням хлібом усього Південно-Західного фронту, яким командував генерал Брусилов. Під його керівництвом були численні пекарні. Дід помер, коли я був іще малим, але в батьковій інтерпретації я знаю про досить цікаве життя цієї до­рогої мені людини.

Після школи, очевидно, вагав­ся, яку професію обрати? Адже жур­налістом був не тільки твій батько, а І старша сестра Ліда.

Тут знов-таки відіграв роль бать­ко. Пам'ятаю, як одного разу повів ме­не в історичний музей, що тоді осе­лився в готичному будинку біля стаді­ону імені Гагаріна. Атмосфера музею вразила мене: в ньому було затишно й пахло старими книгами. Отож, закін­чивши Чернігівську школу № 19, я пої­хав вступати на історичний факультет Ленінградського університету. Місто мені сподобалось, а маючи срібну ме­даль, я спробував скласти тільки про­філюючий іспит з історії. Матеріал про­грами я знав на достатньому рівні, але ті додаткові питання, які ставили ме­ні викладачі, я тепер це добре розу­мію, були розраховані на те, щоб роз­сіяти отой шалений конкурс, який був властивий для подібних вузів у ті часи. Це мене образило і я, відверто кажучи, відмовився складати подальші іспити. Відтак я повернувся додому й кілька мі­сяців працював в архітектурно-історич­ному заповіднику, який тепер назива­ється «Чернігів стародавній».

І про цю твою першу трудову діяльність розповів у романтично-юнацькій повісті письменник Воло­димир Маняк...

Повість називалася «Зелена па­расоля»... Вона і про мене, і не про ме­не... (сміється). Але якимось прототи­пом я там слугував. Бо ми з Володею Маняком (чоловік сестри Ліди — В. С.), незважаючи на серйозну різницю у віці та статусі, заприятелювали. Були довгі розмови з ним, коли вони удвох із Лідою влітку приїжджали до нас із Києва. Він був допитливою людиною, я ж бага­то чого йому розказував. А потім Ліда телефонує мені з Києва й каже: читай журнал «Донбас», там повість про тебе. Згодом вона ввійшла до збірника про­зи Володимира Маняка «Проспект іме­ні людей». Жаль, але вже давно I Воло­дя, І Ліда, до речі, лауреати Шевченків­ської премії, покійні.

У1969 році ти вступив на істо­ричний факультет Ніжинського пед­інституту Імені М. Гоголя, який I піс­ля «відлиги» залишався одним із не­багатьох осередків вільнодумстві. Готуючись до зустрічі з тобою, знай­шов вирізку з газети «Комсомоль­ський гарт» за 1973 рік, де я писав — студент про студентів — таке: «Су­часному скептикові здається оче­видним, що постать сьогоднішнього молодого науковця-гуманітарника немодна І навіть невиправдана пе­ред його колегою фізиком чи мате­матиком. Та й нема нічого дивно­го у тім, що останній став нині типо­вим героєм І кіно, і літератури. Вре­шті, І перспектива точних наук, гучні ритми науково-технічного прогре­су в тій чи Іншій мірі заступають до­слідницьке поле літератора чи Іс­торика. Так гадають багато. Однак ні Сашко Коваленко, ні Володя Зоценко, ні Сергій Ольговський з тим аж ніяк не погодяться. Вони звичай­ні собі хлопці, читають Драча І Вознесенського, люблять сучасну музи­ку, а найперше студіюють Історію в Ніжинському педагогічному. І до ці­єї науки мають свою причетність. Во­ни — активні члени Історичного гурт­ка, шукачі невідомого (в більше ма­ловідомого) на глибинних шляхах ві­ків.... Пригадуєш?..

Звичайно, хоч уже майже сорок років минуло звідтоді, коли ми були сту­дентами. До речі, Сергій Ольговський нині — професор Київського Національ­ного Інституту культури І мистецтва, а Володимир Зоценко був співробітни­ком Інституту археології АН України,, доктором історичних наук. На жаль, тро­хи більше року тому несподівано пішов Із життя.

Саме в роки студентства окресли­лись мої вподобання: Гетьманщина, ук­раїнська історіографія, краєзнавство. У 1971 році за студію про соратника Бог­дана Хмельницького чернігівського пол­ковника Мартина Небабу, а вона бу­ла вперше опублікована в газеті «Дес­нянська правда», я одержав диплом пе­реможця республіканського конкурсу студентських робіт. А роком пізніше в «Українському історичному журналі» по­бачила світ моя перша наукова розвідка про українського Історика Вадима Модзалевського.

Ти з відзнакою закінчив педін­ститут, тебе взяли на посаду науко­вого співробітника Чернігівського Іс­торичного музею. Звісно, як і всі ми, служив один рік в армії, а з 1976 ро­ку запросили до педінституту (нині університет). Відтак майже все твоє життя пов'язано з тим вузом. Але ж кілька років ти «ходив» у владу: за доби «перебудови» очолював відділ науки І навчальних закладів обкому КПУ, а на початку минулого десяти­річчя був заступником голови обл­держадміністрації з гуманітарних питань. Чи не шкодуєш?

Я ніколи не шкодував з того при­воду, що «сходив» у владу в одній краї­ні І в одній системі, а потім в іншій кра­їні і зовсім в іншій системі. По-перше, це збагатило мене зустрічами з ціка­вими людьми, по-друге, це вже трохи інший масштаб сприйняття світу. Одна справа — вузівський доцент чи профе­сор, а інша — на такій посаді в межах ці­лого регіону. Я дуже добре ознайомив­ся з Чернігівщиною у прямому розумін­ні цього слова, об'їздивши всю її кіль­ка десятків разів — це справило неза­бутнє враження. А якщо співставляти, то, звісно, ті повноваження і можливос­ті, якими користувався завідувач відділу науки і навчальних закладів обкому Ком­партії України, і можливості, якими дис­понував заступник голови облдержад­міністрації з гуманітарних питань, прин­ципово відрізнялися. Якщо ми розумі­ли конче необхідність якихось інвести­цій у медичну сферу чи сферу освітню, ми відстоювали свою позицію перед ке­рівниками обкому партії, а фінансуван­ня далі вже було наперед визначене, то тепер єдине, на що міг спиратися, і, ду­маю, спирається зараз відповідальний працівник облдержадміністрації, і не тільки у нас, це — авторитет. Якщо він є, люди слухають, можливо, прислухають­ся, а якщо його нема, то це, на жаль, імі­тація керівної роботи.

Я високо ціную тих людей, із якими мені довелося працювати і в кінці 80-х, і на початку двохтисячних років. Тим біль­ше, що наприкінці 80-х була «перебудо­ва». Там такі цікаві процеси розгортали­ся, і я мусив брати у них участь. Те стане розділом у мемуарах, які я колись, якщо дасть Бог, можливо, і напишу (сміється).

До речі, ті роки, коли я працював в обкомі партії і облдержадміністрації, не розривали зв'язку з вузом — у вла­ді я займався, тільки більш масштаб­но — вищою школою, вона була в по­лі мого зору.

Вже більше двадцяти років ти декан, ш тепер ось І директор Інсти­туту. Отож — кілька слів про Історич­ний факультет.

За кількістю студентів це найбіль­ший факультет у педуніверситеті — близько тисячі студентів стаціонару й заочного відділення. Діє 6 кафедр, на яких працює близько 70 відсотків до­центів і професорів. Причому серед них — наші колишні випускники. Кадро­ве самовідтворення — це стратегія на­шої роботи.

Серед ваших викладачів е І твої учні?

Я люблю молодь, хоч вона і різна. Під моїм керівництвом уже захистилися 11 кандидатів історичних наук. Володи­мир Ткаченко, до речі, колишній депутат Верховної Ради, і Марина Ігнатенко — вже доктори наук, працюють у Києві. Ра­зом з) мною працюють Ірина Петреченко, Олена Гринь, Олександр Тарасенко, Людмила Ясновська, Ольга Гейда, Ігор Кондрітьее. Я ціную їх, по-батьківськи люблю

За твоєї безпосередньої учас­ті реалізовано ряд важливих проек­тів — ще у 1983 році вийшов чернігівський том «Истории городов и сел Черниговщины енциклопедичний довідник «Чернігівщина», колектив­ні монографії «Розвідок Історичного краєзнавства в Українській РСР» та «Репресоване краєзнавство», бібліо­графічний довідник «Українські архі­вісти»...

Так складається моє життя, що в основному це колективні праці. Я вва­жаю, що концентрація зусиль кількох або кільканадцяти фахівців дає прин­ципово інший рівень. Це якась сума, це якісь зусилля колективу. Скажімо, сьо­годні вийшов уже другий том книж­ки «Реабілітовані історією», також це кілька збірників документів, останній із яких — по Батурину. Зараз ми працює­мо над аналогічним проектом по Любечу. Сподіваємось, повернемось до Чер­нігова й Новгорода-Сіверського.

Серед твоїх майже трьохсот наукових праць помітною є книжка «Павло Полуботок — політик І люди­на», яка здобула високу оцінку в на­укових колах. А ще раніше була опу­блікована в нашій газеті праця Мико­ли Маркевича «Історичний та статис­тичний опис Чернігова», яка вийшла у 1852 році, у твоєму перекладі І з твоїми коментарями.

Нарешті вона виходить окремою книжкою, але вже з іншими примітками, більш вивіреними. Ця праця дорога ме­ні, адже в ній найповніше подається іс­торія нашого рідного міста.

У тебе велика бібліотека, зібра­на значною мірою ще твоїм батьком. Що ти читаєш?

Останнім часом, це вже, мабуть, вікове, більше тягне до мемуарної про­зи, до щоденників, навіть до листуван­ня. Слава Богу, сьогодні таких видань з'являється дуже багато. Останнім ча­сом перечитував автобіографію істори­ка Дмитра Багалія. Час від часу поверта­юсь до «Щоденника» Сергія Єфремова. Близька мені проза і постать Левка Чикаленка — кілька томів у нас уже видано. Тут і спогади, і щоденники, і листи.

Взагалі, як історик, я найбільше ці­кавлюся людиною історичною, тобто людськими вимірами історичного про­цесу. I в цій мемуарно-щоденниковій прозі, в епістоляріях я й знаходжу якесь підґрунтя для своїх конструкцій чи ре­конструкцій.

Сьогодні Олександрові Борисо­вичу Коваленку виповнюється 60 років. Побажаємо йому, як кажуть колеги, «історичного оптимізму», а ще — з роси й води тобі

Джерело: Володимир САПОН, Деснянська Правда № 13 (28127) від 5.02.2011